27 червня 1971 року

13-й тур чемпіонату СРСР-1971 у вищій лізі

«Карпати» - «Динамо» Київ – 3:1 (3:1)

Голи: Габовда 8, Рибак 9, Б. Сорока 33, автогол, Рибак 45

«Карпати»: Вайда, Герег (Рибак, 8), Б. Сорока, Данильчук, Шулятицький, Броварський, Грещак, Савка, Я. Габовда, Кульчицький, Ліхачов. Тренер – Ернест Юст

«Динамо»: Рудаков, Доценко, Соснихін, Матвієнко, Решко, Трошкін, Боговик, Пузач, Колотов, Веремеєв (Журавський 75), Хмельницький. Тренер – Олександр Севидов

Судді: Бочаров – Євграфов, Архипов (усі – Москва)

Львів. Стадіон «Дружба». 50 000 глядачів

- Кияни приїхали до нас лідерами чемпіонату, не маючи в пасиві жодної поразки, - згадує Ігор Кульчицький. – Володя Мунтян, з яким був знайомий за виступами у складі збірної СССР, жартував у розмові зі мною: «Сьогодні легко виграємо, але не бійся, багато вам не наб’ємо». «Володю, не поспішай, тут вболівальники божевільні» - відповідаю. Ось так посміялися, а на самому початку зустрічі Янош Габовда вдарив головою так могутньо, що Євген Рудаков не встиг навіть здригнутися, як м’яч опинився в його воротах. Так сильно як Янош, в радянському чемпіонаті за моєї пам’яті головою не грав ніхто.

- Минула якась мить, як через травму поле залишив наш основний лівий оборонець Іван Герег, - продовжує Кульчицький. – Замість нього вийшов Анатолій Рибак, який завше славився могутнім ударом. Я це мав враховувати, оскільки взаємодіяв з Толею, як лівий хавбек. І ось щойно Рибак вийшов, як я викочую йому м’яча під удар, а той як всадить «кулю» в дальню «дев’ятку»! Мунтян, пробігаючи поряд, леше вигукнув: «Що ви робите?!» «Володю, а ти подивися, скільки людей» - кажу.

Власне, так ми киян і не відпустили. Возили їх весь матч. Нас не знітив автогол Бориса Сороки, коли той зрізав м’яч у ворота Габора Вайди після подачі суперниками кутового. До перерви Рибак забив ще раз – ударом зі штрафного. В другому таймі ми продовжували володіти перевагою й могли забити ще. Вийшло, що багато киянам не набили якраз ми. Хоча загалом ми завжди трудилися для них, аби забирати очки у московських команд.

25 березня 1972 року

1/4 фіналу Кубка СРСР-1972. Матч-відповідь

«Динамо» Тбілісі – «Карпати» - 1:1 (0:0)

Голи: Г. Нодія 50, Броварський 66

На 89-й хвилині Г. Нодія не реалізував пенальті (повз ворота)

«Динамо»: Степанія, Дзодзуашвілі, Челідзе, Хурцілава, Петріашвілі, Гавашелі, Кутівадзе (Мчедлішвілі 46), Мачаїдзе, Гуцаєв, Г. Нодія, Л. Нодія (Кіпіані 71). Тренер – Гавриїл Качалін

«Карпати»: Вайда (І. Ковач 51), Герег, Поточняк, Кульчицький, Р. Журавський, Броварський, Грещак, Савка, Хижак (Шподарунок 88), Ліхачов, Козинкевич. Тренер – Анатолій Полосін

Судді: Алов (Ленінград) – В. Зуєв, В. Жарков (обидва – Москва)

Тбілісі. Стадіон «Локомотив». 50 000 глядачів

Окрім поразки у Львові, в сезоні-1971 київське «Динамо» програвало лише двічі і врешті виграло п’яте чемпіонство. «Карпати» в дебютному чемпіонаті серед елітних команд стали десятими. Керівництву клубу такий результат здався не надто переконливим. Як наслідок, Ернест Юст пішов, а його місце посів росіянин Анатолій Полосін. З ним команда боролася за виживання. Але все ж у вищій лізі, посівши 14-те місце в сезоні-1972, зберегла. Значно краще львів’яни виступили в Кубку СРСР. Пройшовши душанбинський «Памір» і одеський «Чорноморець» в чвертьфіналі «зелено-білі» зіграли з тбіліським «Динамо». Після нульової нічиєї у Львові завдання команди ускладнилося.

- Коли ми приїхали до Тбілісі, оборонець динамівців Муртаз Хурцілава відразу запитав: «Хижак приїхав?» - розповідає Ігор Кульчицький. – Знаний захисник збірної СРСР не приховував, що не може грати проти нашого 22-річного нападника Романа Хижака. Чому? Та все просто. Ромко володів фантастичною технікою і любив прокидати м’яча між ніг оборонцеві. А для грузина, особливо коли він грає перед своєю публікою, нічого принизливішого нема. Треба було бачити, як старанно Хурцілава стискав ноги, борячись проти Хижака. Але одного разу, коли той зімітував ривок в сторону, Муртаз таки мусив сунути ногу в сторону. І відразу отримав «поміж»! Ще мить – і Роман обвів воротаря, але надто захопився індивідуальною грою і, пробиваючи під кутом метрів з трьох у порожні ворота, через неуважність допустив обрізку і в стулку не влучив.

"Карпати" - "Динамо". 1975 рік

- Загалом «Карпати» в тому матчі діяли дуже переконливо, - каже пан Ігор. – Ми були банально сильнішими. Навіть коли Гіві Нодія відкрив рахунок, ми розуміли, що обов’язково відіграємося. Врешті Левко Броварський гарним ударом справа у дальній кут метрів з 20-23-х пробив Степанію. І якби судді не демонстрували своїх симпатій до господарів, ми, може, навіть перемогли б. А так могли й програти. За суто ігрове зіткнення Хурцілави з нашим оборонцем арбітр за хвилину до фінального свистка поставив пенальті. Але Гіві Нодія промахнувся.

10 листопада 1976 року

15-й тур чемпіонату СРСР-1976 (осінь) у вищій лізі

«Карпати» - «Зеніт» Ленінград – 0:3 (0:2)
Голи: В. Мельников 20, Маркін 27, Рєдкоус 85
На 47-й хвилині Чорба не реалізував пенальті (воротар)

«Карпати»: Ракитський, Герег, Поточняк, Чорба, Сиров, Броварський, Ліхачов, Савка (Кікоть 58), Данилюк, Дубровний, Козинкевич. Тренер – Ернест Юст
«Зеніт»: В. Олійник, А. Давидов, Лохов, В. Голубєв, Стрепетов, Булавін, В. Лазарєв, Дектерьов, Маркін, В. Мельников (Н. Орлов 71), Рєдкоус. Тренер – Герман Зонін
Судді: Г. Налдбанян (Єреван) – К. Доронин, Лукомський (обидва – Москва)
Львів. Стадіон «Дружба». 36 000 глядачів

Вихід до півфіналу Кубка СРСР-1972 і поразка в ньому московському «Спартаку» не допомогла Полосіну зберегти тренерську посаду в Львові. На зміну йому прийшов чемпіон Європи-1960 Валентин Ходукін, якого старожили команди відверто не прийняли.

- У Москві нашу команду боялися, - каже Ростислав Поточняк. – Адже де ще у Львові могло зібратися стільки народу відразу? Звичайно, говорили не тільки про футбол, але й про політику. Москві потрібно було тримати цей процес під контролем. Поки команда була виключно українською, створювалися відповідні настрої і серед уболівальників. Напевно, крім «Карпат» такими націоналістичними були вільнюський «Жальгіріс» та кілька команд на Кавказі. Решту русифікували. Намагалися русифікувати і нас. Львівське партійне керівництво, щоб зберегти перед Москвою світлий образ і не полетіти з посад, намагалося догодити центру. Так вони в 1972 привезли до Львова Бубукіна. Правда, я понині не зрозумів, з якою метою цей тренер прийшов у «Карпати». Звичайно, відсіювати гравців з команди можна. Але відсівати потрібно тих, хто не вміє або не може грати. Але йшли кращі, а на їх місце приходили люди, про яких через деякий час говорили: «А що він робив у нашій команді?» То йому потрібно було білого, то чорного, то рудого – футболістів підбирали ледь не по відтінку волосся. Це велике щастя, що ми ті два роки вберігали ноги і залишалися у вищій лізі.

Бубукін списав двох клубних легенд – Кульчицького і Грещака. При цьому команда в таблиці залишалася 14-ю, врятувавшись від зони вильоту лише двома очками. Такий стан справ зберігався доти, доки на тренерський місток не повернули Юста. З ним в одному з двох скорочених через підготовку збірної до Олімпади в Монреалі чемпіонатах «Карпати» ледь вперше в історії не виграли медалей.

Карпати-1976

- Напередодні останнього туру, в якому повинні були зустрічатися з пітерським «Зенітом», вже ніхто не сумнівався, що ми – володарі срібла, - згадує Володимир Данилюк. - По-перше, команда у нас була сильнішою, по-друге, передбачалося, що з «Зенітом» обов'язково домовляться. Але щось там у кабінетах не зрослося. Пітерці вперлися, адже їм у разі перемоги світило п’яте місце і звання майстрів спорту. Звісно, все могло скластися по-іншому, реалізуй Федір Чорба за рахунку 0:2 зароблений мною пенальті. Але він знітився, побілів, почав хреститися… В підсумку ми у Львові програли 0:3. Відзначу, що ще перед матчем на одному із заводів були віддруковані медалі з написом «Карпати» - срібний призер чемпіонату СРСР 1976 року ». Вважаю, це був поганий знак, тому що наперед в спорті нічого робити не можна.

Володимир Данилюк

- Це найболючіший спогад з моєї футбольної кар’єри, - констатує Ростислав Поточняк. – Після нічиї 0:0 в матчі попереднього туру в Москві з ЦСКА ми два дні сиділи у Внуково в аеропорту. В підсумку добиралися до Львова поїздом. Напевно, такий тривалий шлях додому позначився на нашій готовності у поєдинку з «Зенітом». Мабуть, у такій ситуації потрібно було діяти прагматичніше. Ми ж, як говорив Малофєєв, зіграли в «щирий футбол». І «щиро» програли. Це був шоковий день, який понині не стирається з моєї пам’яті. Пояснення тій поразці не знаходжу досі. Ми два тайми «сиділи» на воротах «Зеніту». І не забили жодного м’яча. У них – що не атака, то гол. Для Львова срібло чемпіонату СССР можна порівняти з чемпіонським титулом греків на Євро-2004 чи з бронзою турків на світовій першості 2002 року.

9 листопада 1979 року

43-й тур чемпіонату СРСР-1979 у першій лізі

«Карпати» - «Факел» Воронеж – 2:0 (1:0)
Голи: Юрчишин 25, Юрчишин 62, з пенальті
«Карпати»: О-ій Швойницький, Родін (Мосора 60), Суслопаров, Саулевич, Цисельський, Броварський (Паламар 88), А. Баль, Дубровний, Юрчишин, Думанський, Батич (Дикий 55). Тренер – Іштван Секеч
«Факел»: Ширяєв, Ряховський, Матвеєв, Шашкін, Перегонцев, Щавелєв (Белов 46), Шардикін, Никонов, Князєв, Папаєв, Васін (Сухоруков 46). Тренер – Борис Яковлєв
Суддя: Міміношвілі (Тбілісі)
Львів. Стадіон «Дружба». 11 000 глядачів

Після сезону-1976 в «Карпатах» намітився процес зміни поколінь. Він виявився болючим і в 1977-му команда залишила вищу лігу. Повернутися до елітної когорти відразу не вдалося і те четверте першолігове місце вартувало Юсту посади. Новим наставником став Іштван Секеч. З ним команда у 79-му впевнено виграла першоліговий турнір, здобувши перепустку до еліти за два тури до фінішу. Автор дубля в матчі, який оформив підвищення в класі де-юре, встановив абсолютний, непобитий понині рекорд першої ліги – 42 м’ячі.

Андрій Баль проти "Чорноморця". 1980 рік

- Звісно, допомогло гольове відчуття, а також те, що я чимало забивав зі штрафних і пенальті, - каже Степан Юрчишин. – Хоча найперше за таку результативність маю дякувати мобільній середній лінії нашої команди. Справа у нас тоді діяв досвідчений Левко Броварський, зліва – Ярослав Думанський, в центрі – Андрій Баль і Юрій Дубровний, а з глибини їх підтримував Юрій Суслопаров, котрий грав у центрі оборони разом з Василем Щербеєм. На флангах оборони грали Олег Родін (справа) і Анатолій Саулевич. Я ж діяв попереду разом з Григорієм Батичем, Царство йому Небесне. Гарна була команда. Вдома ми виграли всі 23 матчі, не загубили жодного очка. Ми тоді першоліговими до півфіналу Кубка СССР дійшли, а там лише у додатковий час поступилися 1:2 московському «Динамо». Там претендувати на перемогу було важко. Москвичі приставили до мене двох опікунів – Новикова і Нікуліна. Ті грали дуже жорстко, переслідували мене всюди. Ми поступалися 0:1, але на 88-й хвилині я заробив пенальті, який реалізував Юра Бондаренко. В чвертьфіналі ж ми переграли «Памір» і всі три голи я забив головою після навісів Броварського. Показово також, що мене, гравця команди першої ліги, покликали до лав першої збірної. То було досягнення всієї команди.

13 листопада 1981 року

46-й тур чемпіонату СРСР-1981 у першій лізі

«Бустон» Джизак – «Карпати» - 3:2 (2:1)
Голи: Христофоріді 12, Сакалов 36, Камалов 45, Христофоріді 65, Дубровний 65
«Бустон»: Філатов, Карман, Еннс, Фабарисов (Бекбулатов 80), Кузьмін, Дяченко, Муртазаєв (Морозов 46), Шаймарданов, Камалов (Крупнов 35), Белявський, Христофоріді. Тренер – Ахрол Іноятов
«Карпати»: Квасников, Гунько, Щербей, Копил, Кочубинський, Е. Валенко, Рафальчук, Дубровний, Юрчишин (Безубяк 60), Саулевич (Дикий 72), Сакалов. Тренер – Ярослав Дмитрасевич
Суддя: Жук (Мінськ)

Джизак. Стадіон «Джизак». 10 000 глядачів

- Чому «Карпати» після повернення затрималися у вищій лізі лише на сезон? – перепитує тодішній півоборонець Юрій Дубровний. – Головна причина приховується у внутрішніх недоліках, про які волію не говорити (очевидно, пан Юрій натякає на конфлікті, пов’язаному з лідерами команди – Броварським і Юрчишиним – авт.). А воно ж як буває? Програєш кілька матчів і до тебе вже не дуже прихильно ставляться судді… Коли ж вибули у першу лігу, негативно в психологічному плані впливали чутки про неминуче об’єднання «Карпат» зі СКА.

Ця непевність вибивала з рівноваги. Команді вартувало доукомплектуватися, але цього зроблено не було. Окрім того, були інші «підводні камені». Звісно, на останній матч в узбецький Джизак їхали без певності в завтрашньому дні. Проте не думав, що забитий мною ударом зльоту після флангової подачі гол буде останнім перед роспадом «Карпат» як окремої команди. Зазначу, що грати в Джизаку надзвичайно складно. На футбольному полі там почуваєшся, наче на мангалі.

- Залишатися ж в об’єднаних СКА «Карпатах» не хотів ні я, ні інші хлопці, - продовжує пан Юрій. – Мав пропозицію з «Чорноморця» й у якусь мить навіть пристав на неї. Але паралельно кликали в Кишинів, де до місцевого «Ністру» вже приєдналися львів’яни Батич, Щербей та Ігор Мосора. Власне, вони мене потихеньку й схилили до переїзду в Молдову.

Степан Юрчишин

Загалом таким поворотом подій був задоволений, бо ми пробилися до вищої ліги. Однак обіцянки доукомплектувати команду відповідними гравцями тренер Шевченко не дотримався й через рік «Ністру» прогнозовано понизився в класі…

20 квітня 1989 року

Перший тур чемпіонату СРСР-1989 у п’ятій зоні другої ліги

«Динамо» Ленінград – «Карпати» Львів – 2:4

…Колишні карпатівці працевлаштовувалися, а про команду, з якої вони починали свій шлях, львів’яни могли згадувати лише з ностальгією. Та непотріб, яка носила назву СКА «Карпати», ніколи рідною для місцевих вболівальників не була. Зібрана з військовослужбовців команда без душі, не більше того.

- Будучи директором львівської ДЮСШ-4 мав змогу регулярно спілкуватися з керівниками українського і радянського футболу, - каже Ігор Кульчицький. – Зокрема здіймав тему відродження «Карпат». Спершу підняв проблему у Києві в розмові з тодішнім головою Федерації Фоміних. Той сказав, мовляв, у вас вже є команда, а хочете окремої команди, то починайте з рівня першості заводу. На моє зауваження, що СКА – то трохи не те, Фоміних запитав, мовляв, що думають з цього приводу львівські спортивні керівники. «Вони такі самі, як ви» - знизую плечима. А сам їду до Москви, до В’ячеслава Колоскова, якого знав ще з часів, коли він викладав у мене в Вищій школі тренерів. «Як то «Карпат» нема? – дивується керівник радянського футболу. – Така хороша команда». Потім був дзвінок до Фоміних, ще одне запевнення про неможливість допустити «Карпати» до боротьби в українській зоні перехідної ліги і моє прохання ввести львів’ян у російську підгрупу. Колосков попрохав бухгалтера, щоби мені надали загальну суму річних витрат. Вийшов мільйон рублів.

Лев Броварський. 1981 рік

- Звісно, дістати такі гроші було важко, - каже пан Ігор. – Тому я дуже вдячний тодішньому керівнику міському партії Волкову, котрий взагалі не любив футболу і не був на жодному з матчів «Карпат», але попри те зобов’язав керівників заводів надати кошти на існування команди. В принципі, тоді це було можливо, адже у Львові на кінець 80-х функціонувало близько 300- великих і маленьких заводів. Так ось, отримавши гарантії, попрямував у Москву до Колоскова. Так нас допустили до участі в чемпіонаті. Тренувати відроджені «Карпати» довірили Борису Рассихіну, а в команду повернули групу вихованців львівського футболу – Віктора Рафальчука з Дніпропетровська, Василя Леськіва з Луцька, Юрчишина і Саулевича з Хмельницького, Богдана Бандуру, Сергія Квасникова, Григорія Батича. Поряд з ними ми ввели до складу талановитих 17-18 річних хлопців – Володю Шарана, Олександра Чижевського, Миколу Сича, Вадима Герасименка.

- В якийсь момент я вже навіть встиг порпощатися з футболом, - згадує Степан Юрчишин. – Але у 86-му пристав на пропозицію Мирона Маркевича і погодився пограти за луцьке «Торпедо». Потім були два сезони в хмельницькому «Поділлі», де грав заднього захисника, але за рахунок вміння бити штрафні закінчив сезон з десятьма забитими голами, тоді як кращий бомбардир команди Едуард Валенко провів 12 м’ячів. Те саме було й у «Карпатах» - 1989. Виступаючи в ролі ліберо, забив стільки ж, скільки найкращий голеадор команди Роман Лаба – 11 голів.

- Для мене стартовий після відродження «Карпат» поєдинок у Ленінграді став дебютним у складі рідної команди, - розповідає тодішній півоборонець «зелено-білих» Василь Леськів. – В принципі, пітерських динамівців ми здолали за великої переваги. До 60-ї хвилини вели 4:0, однак потім трохи підсіли. Річ у тім, що той матч проводили на штучному полі. Може, з незвички нам не вистачило повітря. Додам, що перший гол відроджених «Карпат» забив Роман Лаба. Я навісив з флангу, Рома підставив голову і зламав собі, пробиваючи, носа. Взагалі, в тому сезоні ми мали виходити в першу лігу, але програли в одному з останніх турів за повної переваги удома тираспольському «Текстильнику» і в підсумку посіли перше непрохідне – третє – місце. Для нас то була велика трагедія. Пригадую, на наступний після зустрічі з тираспольцями день ми зібралися на базі, але гравці були настільки деморалізованими, що Рассихін прямо сказав: «В такому стані тренуватися не можна»…

Інформація з сайту http://www.ua-football.com